Ось дещо зі спогаду Юрія Ткача про його маму, п-і Лесю Ткач: "Моя мама, Леся Ткач (псевдо Леся Богуславець), подорожувала ще змалку - то війна закинула її в село, де вона чуть не залишилася сама, коли радянська армія наступила. Потім - мандрувала з Харкова до Львова, а далі війна занесла дівчинку в Польщу, і тоді в Німеччину. Не встигла вона трохи обжитися друзями, як знову з батьками попливла за тридев'ять земель - в Австралію, щоб втекти від радянських військових, які виловлювали східняків і примусово забирали в СРСР. Тут їхню сім'ю розділили і ще взяло багато часу, поки вона змогла жити в затишку в Мельбурні. Та, мабуть, таки їй сподобалося подорожувати, і в 1980-х мама почала регулярно відвідувати Україну, їздити по Австралії з чоловіком і без нього, та заглядати на інші континенти, куди перебралися її вже дорослі діти. З нагоди її 91-річчя і за її палким бажанням зібрати всі подорожі під одну обкладинку, ми з сином Антоном нарешті видали книжку - Богуславець Леся: ПОДОРОЖІ. Подорожі по різних країнах світу та 18 подорожей в Україну. Автор з гумором описує свої подорожі по світу, а особливо в Україну, куди її тягне любов до свого народу. Незважаючи на проблеми подорожування за радянських часів, Лесі вдавалося їхати поза містами та спілкуватися з батьківщиною..."
Зі спогаду пані Лесі Ткач про минуле радіо та україномовної програми
"Хотіла коротенько розповісти про свою працю на українському відділі Радіо SBS у Мельбурні. Радіостанція передає програми 68-ми мовами. В нашому відділі нас двоє постійних працівників: Оля Павлишин та я. Третя особа в запасі, на випадок, що хтось з нас піде у відпустку, чи захворіє – це Оксана Мельниченко-Менцінська.
Мій робочий день починається о сьомій ранку. Перш за все мушу дзвонити до Києва і по телефону записувати на комп’ютер всі українські новини від нашої сумлінної журналістки. В цей час у Києві вже дванадцята ночі. Часом, коли сполучення не зразкове, їй приходиться довше чекати мого дзвінка. Якщо в той день наша програма має йти на цілу Австралію, записую теж звіти наших кореспондентів з Аделаїди і Перту. Вони повідомляють про громадське життя в їхніх штатах. А тим часом Оля Павлишин роздруковує з комп’ютера найголовніші новини з Австралії та інших континентів і перекладає на українську мову. Ми маємо добрі відносини з українським відділом «Голосу Америки» і вони раз на тиждень присилають нам матеріал на актуальні теми. «Радіо Свобода» теж дозволяє нам вживати їхній матеріал.
Ми уважно слідкуємо за громадським життям, за всіма значними громадськими подіями, за приїздом гостей із-за кордону, особливо з України. Завжди стараємося записати з ними інтерв’ю. Часто робимо інтерв’ю з нашими рідними українськими австралійцями. При потребі, даємо слово священнослужителям українських церков. Прикладаємо всі зусилля, щоб програми були змістовні й цікаві.
Згадую, коли вперше почали передавати програми українською мовою (тоді і назва радіостанції була інша). В ті часи від адміністрації не було ані підготовчих курсів, ані порад, як готувати програми. Все було побудовано на власній ініціативі, власних ресурсах, власному ентузіазмі. Інтерв’ю записували на своїй апаратурі. Заповнювали програми, хто як міг: художнім читанням творів, інформаційними матеріалами, музикою. Найтяжче було з новинами на українські теми та про українське життя на інших континентах, або в самій Україні. Вибір музики тоді теж був обмежений.
Пригадую, коли я їхала на радіо студію в 1976 році, щоб записати свою першу програму. Це було напередодні Різдва. Від страху моє серце було в п’ятках. Я перебирала тоді в пам’яті всі премудрі поради, які доти чула з тої нагоди. Згадався мені один чоловічок, який не раз виступав перед народом. Одного разу я спитала його, де він набирається тої хоробрості? І він відкрив мені свій «секрет». «Я, – каже, – коли виходжу на сцену, то уявляю, що переді мною сидять барани, і тоді мені море по коліна.» Е ні, гадаю, цей рецепт не для мене. Я краще уявлятиму, що говорю по радіо до своїх друзів та приятелів. І думаю, так воно і є.
З того часу пройшло багато років. Працівники радіо SBS пройшли багато різних курсів та екзаменів і стали професіоналами свого діла. Та й статус радіо дістало державний. Ми маємо найновішу техніку. Ну, звичайно, вона все одно іноді може «зашкандибати». Людина також не без того, щоб часом не помилилася. Не дарма українська приказка каже: кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, а чоловік одним язиком говорить, тому й помиляється. Спостерігаючи своїх колег з інших мовних відділів, можу ствердити – всі вони віддані своїй праці і роблять її із любов’ю, з покликанням, не рахуючись з власним часом. І ми також не відстаємо від них.
Звичайно, ще ся той не вродив, аби всім догодив, як заявляє стара приказка. Бо одні слухачі заявляють, що найцікавіше їм слухати новини з України, другі дають перевагу художній частині, а ще іншим подобаються інтерв’ю. Багато теж є любителів гумору, особливо Павла Глазового у виконанні самого автора, чи інших артистів. Кожного разу, коли відвідую Павла Прокоповича в Києві, розповідаю йому про успіх його гуморесок і записую нові твори. Також треба згадати, що деяким слухачам наймиліша пісня. Але й тут є розходження: бо є пісні авторські, а є народні, і серед них є протяжні степові, й бадьорі гірські. А ще є козацькі, стрілецькі, гумористичні, сучасні і зовсім модерні.
Намагаємося дати слово нашій молоді. Заохочуємо їх до цього. А тому, що останніми роками прибуло багато молодих родин з України, ми відновили в наших вівторкових програмах, які ідуть на всю Австралію, казочки для найменших.
За весь час, що я працюю на радіо, я відвідала Україну дев’ять разів, а незабаром готуюся їхати вдесяте. Маю там багато знайомих. Особлива нагода для мене, коли їду на Свято Шевченка у травні, коли збираються письменники і журналісти з усіх областей України, й дехто із закордону. В багатьох беру інтерв’ю. Також за цей час написала та видала п’ять книжок, більшість з яких базовані на моїх подорожах і назви яких, самі говорять за себе: «Який Сава, така й слава» (про наше еміґрантське ґетто), «На прощу до рідної землі», «Від Находки до Чернівців», «Моя австралійська кума», «За рідним краєм і в раю скучно». Всі ці оповідання та спогади з книжок ви чули по радіо.
Я дякую Всевишньому за Його допомогу і дуже щаслива, що працюю на радіо. Хоч праця часом дуже виснажлива, але цікава, її дуже люблю, бо інакше не можна. Завжди вдячна слухачам за теплі слова підтримки, за відгуки, вітальні листівки та за увагу.
Леся Ткач.
23 березня, 1991 рік".